Ось вони, ці чотири томи для незвичайного, важкого, часом драматичного, але надзвичайно важливого читання… Це так звана справа-формуляр на Довженка, якому працівники комуністичної спецслужби (за своїми стандартами) присвоїли псевдо "Запорожець". Його, як висловлювалися чекісти, "окраска" — українська контрреволюція, пізніше — активна участь в українській націоналістичній організації. Окремі документи зі справи свого часу оприлюднили В'ячеслав Попик і Олександр Безручко. Оприлюднили з купюрами. Схоже, настав час читати зазначені тексти без купюр.

Завели цю справу ще наприкінці 1920-х років, і саме тоді розпочалося тотальне стеження за Довженком, збирання свідчень та компромату на нього. Станом на 8 липня 1940 р., коли Управління держбезпеки НКВД УРСР затвердило новий аґентурний план "розробки" Довженка, інформація про нього надходила від 12 секретних співробітників, агентів органів держбезпеки Києва і Москви. Серед сексотів — люди з його найближчого оточення, три письменники, один кінорежисер, оператор, композитор. А також — колишні знайомі, земляки.

Увагою Довженко не обділений. Про нього сказано й написано чимало. Багато написав і він сам. Якщо уважно подивитись на цей Монблан "довженкіани", можна побачити кілька виразних тенденцій.

Одні вважають Олександра Петровича талановитим, але все-таки кон'юктурником, що як кінорежисер слугував сталінській системі. Ось, наприклад, слова Майкла Чепмена, американського критика: "Як свідчить історія, Довженко, марксист з юнацтва, використовував свій талант, щоби створювати пропаґандистські стрічки спочатку для Лєніна, а потім для Сталіна, двох найбільш сумнозвісних диктаторів ХХ століття, які несуть відповідальність за смерті понад 40 мільйонів людей".

Інші вбачають у ньому жертву режиму. За словами літератора Віталія Коваля, наприклад, Довженка тримала "золота тиранівська клітка": "Цілих двадцять два роки — до самої смерті — він був у безстроковому московському засланні; в московському полоні, піддавався постійному тоталітарному диктату, примусово русифікувався, із своїми творами, які знав увесь світ, не міг пробитися на Україну".

Вибір

Почнемо з того, що марксистом Довженко не був. Саме це прагнули з'ясувати (і з'ясували!) чекісти насамперед. Вони знали, з ким мають справу. Ось повідомлення одного з інформаторів: "Режиссер Украинфильма орденоносец Довженко Александр Петрович бывший учитель 2-го высше-начального училища г. Житомира в период Петлюровщины член партии эсеров, в этой паутине был вместе с другими учителями. В 1919 году Довженко организовывал петлюровские отряды и был в сичевой дивизии.

В конце 1919 года в октябре месяце Довженко попал адъютантом в 3-ю отдельную бригаду сичевой дивизии к атаману бригады Волоху... В 1920 году Довженко приехал в Житомир, здесь его знали как активного петлюровца и ЧК арестовало Довженко, но Областная партия боротьбистов выручила Довженко... С 1920 года Довженко в Житомир не появляется".

Не будемо ідеалізувати чекістські документи — в них чимало помилок, неточностей (наприклад, постійно плутається Довженків рік народження — то 1899, то 1890-й, неправильно пишеться багато прізвищ тощо). Та чимало в документах і незаперечного. Наприкінці січня 1918 р. Довженко направду опиняється у війську Української Народної Республіки. Він — вояк Куре​ня чорних гайдамаків. 3 лютого 1918 р. з вулиці Московської вони штурмують стіни "Арсеналу", беруть участь у придушенні більшовицького збройного повстання. Під час розслідування, проведеного на початку 1940-х років органами НКВД, односельці Довженка пригадають, що в хаті його батька певний час у рамочці на стіні висіло фото Олександра Петровича в гайдамацькому однострої. Стояв він у кожушині, підперезаний, у шапці з трикутним верхом і китицею. Цей однострій дуже личив Довженкові. Як пізніше личитиме військова форма Радянської армії…

"Арсенал, Арсенал, мне снова суждено считать пули на твоих стенах", — писав у 1928-му році Довженко в листі до одної адресатки. Наприкінці 1927-го він, уславлений режисер стрічки "Звенигора", підписує новий контракт із керівництвом кінофабрики в Одесі. Довженко задумує "Арсенал". Сценарій пише сам. Він звертається до власного досвіду, до пережитого, подумки повертається до подій десятирічної давності.

…Буквально щойно ми разом із режисеркою Іриною Шатохіною завершили документально-ігровий фільм "Довженко у вогні" (прем'єра відбулась на Першому національному телеканалі 10 вересня). Під час підготовки ми передивились усі фільми Довженка. Чесно кажучи, тяжка це робота — дивитись Довженкове кіно… Проте враження часом було досить несподіване. У фільмі "Арсенал", наприклад, він ніби прощається зі своїм "націоналістичним" минулим, коли служив у Курені чорних гайдамаків, упокорював повсталих арсенальців. Тих, із ким він був у 1918 р., тобто прибічників незалежної України, Довженко змальовує шаржовано, з неприхованим сарказмом. Довженко, у повній відповідності до уявлень націонал-комуністів, "українізує" більшовицький переворот в Україні. Як писав Іван Кошелівець, в "Арсеналі" "страшна неправда, втілена в гіперболізовано експресіоністичних образах", "ефект захоплення ідеями фальшивої доби". Для Довженка це — своєрідне виправдання власного світоглядного зламу.

А злам цей мав свої мотиви, в чому можна переконатися, читаючи секретну колись справу-формуляр. Ось про що йдеться у повідомленні, отриманому чекістами від "джерела" ("источника") під псевдом "Ніколаєнко"): "С Александром Довженко я познакомился в 1920 году зимой (в январе, кажется). Он был избран председателем Совета Студенческого Союза. А я секретарем. Знакомство продолжалось приблизительно полгода. Он несколько раз бывал у меня (я жил тогда в академии) и мы подолгу беседовали с ним в библиотеке Крымского, ключ от которой был у меня. За два дня до бегства белополяков из Киева Довженко пришел ко мне под вечер, сидел очень долго. Впечатление от этой беседы у меня осталось чрезвычайно странное.

С одной стороны он рассказал мне, как убил кулаком одного еврея, уже не помню, в Василькове или Белой Церкви. Рассказывая об этом, сжал кулак, который показался мне очень большим и страшным и долго мерещился. А с другой стороны, говорил о том, что выбора нет…".

І ось як Довженко пояснює свої настрої: "Выбора нет… Если продолжать упорствовать, то всех нас перестреляет ЧК, многие уже погибли. Пока украинцы борются против Советской власти или стоят в стороне от событий, жиды все захватили. Хватит! Пора за ум взяться! Для себя я этот вопрос уже решил…".

Отже, у Житомирі боротьбисти рятують Довженка. На початку 1920 р. він вступає до партії боротьбистів. За кілька тижнів партія боротьбистів влилася в КП(б)У, Довженко стає членом КП(б)У. Проте в більшовицькій партії він надовго не затримається. Його виключать під час партійної чистки. І до кінця життя, до речі, він залишатиметься безпартійним.

Однак, як відомо, на початку 1920-х років він працюватиме в системі Наркомату освіти, на дипломатичній службі. У Берліні він вивчатиме мистецтво малювання. Повернувшись в Україну, працюватиме як карикатурист у газеті "Вісті ВУЦВК". А невдовзі він приходить у кіно і відкриває в ньому колосальні можливості для "перебудови світу". Тепер для цього він має потужний інструмент — кіно. І він творить кіноміфи про революцію.

Creator of myths

Фільм "Арсенал" розсварив Довженка з українською некомуністичною інтелігенцією. Розсварив і де з ким, хто працював в умовах комунізованої України (наприклад, із Лесем Курбасом). Одначе цей фільм зблизив Довженка зі Сталіним, який відразу оцінив Довженкову здібність до міфотворчості. Це вам не якийсь ординарний аґітатор. Після перегляду фільму "Арсенал" Сталін вимовить: "Це — справжня революційна романтика!" Романтика…

І ось Довженко береться за новий кінопроект — фільм "Іван", який завершує у 1932 р., у розпал більшовицької індустріалізації та під час голоду, що став платою за антилюдяний радянський проґрес. Тоді знімали десятки стрічок про будівництво ДніпроГЕСу. Одначе саме Довженкові і саме за фільм "Іван" влаштовують справжнє політичне й моральне аутодафе. Його називають фашистом, і він чує це не лише від тих, хто не сприймає його українськість. Націонал-комуніст Микола Скрипник, колишній боротьбист Тодось Таран публікують викривальні статті проти фільму Довженка. Про все це писало чимало авторів.

А ось справа-формуляр дає можливість зробити суттєвий додаток до написаного. І зробити це можна з допомогою самого Олександра Петровича. Стривожений, розлючений, розбурханий згаданою "критикою", він раптом у розмові з інформатором визнає… справедливість обвинувачень на свою адресу. Це феноменально цікаво, адже це засвідчує його приховані інтенції. Ось що каже Довженко: "Они, сукины сыны, знали, к чему придраться. Ведь все эти места в "Иване", на которые в Харькове указывали, и проход матери, и речь прогульщика, и многое другое — действительно чрезвычайно двусмысленно задумано. Я хотел показать зрителю бесконечную вереницу всех этих механизмов, лебедок. Подъемных кранов, мечущихся в полном хаосе… Чтобы зритель ощутил всю бессмысленность подобного строительства, почувствовал ненависть, подкрепленную его собственным голодным желудком …". Під час зйомок "Івана", як зазначав один з інформаторів, Довженко "не прочь ра​с​с​ка​зать и контр​ре​во​лю​ци​он​ный анек​дот, в ча​с​т​но​с​ти, ра​с​с​ка​зы​вал к[онтр]-р[ево​лю​ци​он​ные] ане​к​до​ты про​тив т. СТАЛИНА".

І ще одне відзначають чекісти: "Вне​ш​не ДО​В​ЖЕ​Н​КО все это вре​мя де​р​жа​л​ся впо​л​не со​ве​т​с​ки. В кру​гу же не​м​но​гих, бли​з​ких лиц, вы​с​ка​зы​вал край​не отри​ца​те​ль​ные су​ж​де​ния о на​шей стра​не, о по​ло​же​нии ин​тел​ли​ге​н​ции в ней, за​яв​лял, что ей не пред​ста​в​ле​но никаких прав, про​ти​во​с​та​в​лял по​ло​же​ние ин​тел​ли​ге​н​ции на за​па​де, ра​бо​чих ра​с​це​ни​вал как "скот", "бы​д​ло", ука​зы​вал, что для них ос​но​в​ное "спа​нье, еда, же​на" и со​ци​а​лизм им не ну​жен, — они ес​ли и со​чув​с​т​ву​ют ему, то лишь из "ско​т​с​ких" по​бу​ж​де​ний. От​ме​че​ны слу​чаи и пря​мых контр​ре​во​лю​ци​он​ных вы​с​ка​зы​ва​ний, как на​при​мер: "Се​ло ги​б​нет, вымира​ет, есть не​че​го, под Ки​е​вом вос​с​та​ние, в Уз​бе​ки​с​та​не вой​на, а ко​ми​с​са​ры в Мо​с​к​ве ве​се​ля​т​ся… пир во вре​мя чу​мы".

Розплата не забарилася. За словами Юлії Солнцевої, голова ГПУ УСРР Всеволод Балицький виписав ордер на арешт Довженка. Невдовзі ґрунт починає вислизати з-під ніг самих критиків Довженка. Голодомор, згортання політики українізації, масові арешти української інтелігенції, самогубства Хвильового і Скрипника, чистка решток колишніх боротьбистів — усе це тло, на якому Довженкові знову доводиться переживати злам, треба знову обирати. Як вижити?

А виживати довелося за рахунок милості червоного диктатора, який зустрівся з Довженком і наказав припинити його цькування. Довженко після свого порятунку переїздить до Москви і в московській квартирі, у вікні, виставляє портрет рятівника — Сталіна. Водночас робить такий запис: "Я вийшов від нього і побачив, що світ для мене став іншим. Він своєю батьківською увагою неначе зняв з моїх плечей багатолітній тягар відчуття своєї творчої, а отже й політичної неповноцінності, яку моє оточення навіювало мені роками".

Ось тоді Довженко творить фільм "Аероград" — нібито сталінське оборонне кіно. Проте дуже раджу: придивіться до цього фільму, це кіно — з елементами абсурду. Особливо вражають епізоди, коли з тайги, взагалі невідомо звідки виходять льотчики, моряки (чомусь із сокирами, пилками та іншим мирним знаряддям), коли летять у небі літаки у неможливій концентрації. Елементів абсурду Довженкового "Аерограду" в той час ніхто не помітив. Натомість усі помітили сталінське задоволення від цього фільму.

27 лютого 1935 р. Міхаіл Калінін на засіданні президії Центрального Виконавчого Комітету СРСР вручив Довженкові орден Леніна. Як описує кореспондент газети "Правда", коли режисер повертався на своє місце, з президії пролунав голос Сталіна: "За ним борг — "український Чапаєв". Ішлося про фільм "Щорс". Робота над цією кінострічкою знесилить Довженка. Він довго хворітиме. Через перезйомки та численні правки сценарію картина вийде на екрани лише через 4 роки. Сценарій для "Арсеналу" Довженко створив усього за два тижні. Кіноміфи творяться не просто…

Нереалізоване

У жовтні 1940-го року Олександра Довженка призначають художнім керівником Київської кіностудії. 8 або 9 повнометражних кінокартин — такий був виробничий план Київської кіностудії на 1941 р. Уже наступного року їх кількість мала збільшитись до 12-13 фільмів. А "в 1945-му році в місті Києві на двох київських кіностудіях ми могли, на мою думку", — я цитую слова Довженка, — "робити тридцять фільмів у рік, національних за формою й комуністичних за змістом". "Довбуш". "Борислав сміється" за Іваном Франком. "Шевченко" та "Міцкевич". Ось фільми, які Довженко планує випустити на екрани країни протягом 1941—1942-го років. А ще — кольоровий музичний фільм "Концерт" за участі українських майстрів мистецтв. І документальний — "Україна", про 25 років існування української державності у формі УРСР.

Це — плани. А ось реалії, з якими Довженкові довелося тоді мати справу. Аґент "Стрєла" (відомий український письменник) повідомляє: "…Я пришел к Довженко с утра. Он встретил меня дружески и начал рассказывать о делах, по которым его вчера вызывали в Совет Народных Комиссаров — СНК, по поводу цветного кино. Довженко пространно заговорил о кинематографии. Он подверг критике украинскую кинематографию, а-национальную и содержанием, и формами. Причины этого Довженко видит в том, что украинская кинематография не самостоятельна, а всецело подчинена планам и установкам Москвы. И, во-вторых, не обладает украинскими кадрами в режиссуре".

Довженко наголошує: маємо давати, по-перше, фільми українською мовою, по-друге, української тематики. І третє: студії бракує українських режисерів. На все це Довженко наважується після трагічних подій 1932–1933 рр., після загибелі націонал-комуністів Хвильового і Скрипника. Його особистих знайомих. Після влаштованого режимом полювання на звинувачених в українському націоналізмі. Після жахливого "великого терору". Після партійно-державних постанов, що поклали край українізації. "Кінокороль" — називають Довженка на студії. Він жорстко і беззастережно наполягає на виконанні своїх наказів. Ворогів у нього достатньо, і вони повідомляють "куди слід": "Что касается вопроса кадров, Довженко заявляет: "Кино сделалось пристанищем выгнанных из Москвы бездарностей, которым наплевать на украинскую кинематографию. Кино для них — "золотое дно"!".

А ось і слова самого Довженка: "Почему это в Грузии кино делают грузины, в России — русские, а на Украине — и грузины, и русские, и евреи, но только не украинцы! Если грузин, русских и евреев из кино выгнать, то тогда совсем некому будет работать в кино Украины! Украинцев-то и нет! И это нарочно сделано, чтобы украинцы не выросли, чтобы ограничить культурный процесс… Я решил — только это между нами — потихоньку вышибать, по одному, всех этих бездарностей и московских евреев. И одновременно по одному вовлекать в кино молодых, на которых есть смысл тратить деньги и силы, украинских театральных режиссеров".

Отже, Довженко має сталінську довіру. Як фіксують чекісти, у передвоєнний період він часто буває в ЦК КП(б)У в Микити Хрущова. Товаришує із заступником голови Ради Народних Комісарів Федором Редьком. У цих високопосадовців Довженко знаходить підтримку своїх намірів реформувати Київську кінофабрику. Один із друзів Довженка констатує: "…ДОВЖЕНКО свою близость к ХРУЩЕВУ и СТАЛИНУ использует в пользу и в интересах Украины. Это дает ему возможность вносить много такого украинского, чего не каждому разрешат и кроме того, он получает таким путем возможность протягивать своих людей украинцев".

Проте основні зусилля у 1940–1941 рр. Довженко присвячує сценарію "Тарас Бульба". Історію творять чоловіки, вони ж — головні персонажі й герої всіх ранніх фільмів Довженка. "Щорс", "Звенигора", "Арсенал" — усе це візія чоловічої моделі історії. Довженко ніби стверджує: Україна й українці потребують чоловічої сили, мужності, дієвості. Героїзація історії сягає кульмінації у Довженковому задумі "Тараса Бульби". Натхненний гоголівськими образами, він бачить український народ могутнім, а запорізьке військо — організованим і розумним. Уже написано режисерський сценарій. Зйомки плануються на літо 1941 р.

Один з інформаторів саме тоді доносить: "Влияние и сферы националистической деятельности Довженко выходят за пределы области киноискусства, заметно стремление Довженко захватить под свое влияние более широкую область культурного фронта". А ось і голос самого Довженка: "На каждого творца украинской культуры смотрят как на потенциального врага. У нас кто любит свой народ, тот и националист". І це ще не все. "Комунізм і фашизм — фiлософські брати, і те й інше — тоталітарні режими… Радянська демократія — найбільша брехня і фальш, що їх колись знало людство". Це також слова Довженка.

Справа-формуляр на нього яскраво підтверджує, що його біографія має шизофренічне забарвлення: формально він був лояльним до системи, а по суті люто ненавидів її. Очевидно й те, що "фаустівська парадигма" існування Довженка, себто угода самі здогадуєтесь, із якими силами, парадоксально інколи надавала йому свободу. Проте вона ж мала наслідком те, що він після "Землі" не зміг реалізувати жодного зі своїх направду масштабних проектів. До всього додалися реалії війни, що почалася в день, коли мали розпочатися зйомки фільму "Тарас Бульба"...

Фінал

Те, що кремлівський диктатор став особистим цензором творчості Довженка, створювало амбівалентну ситуацію, оскільки від цензорів можна отримати не лише компліменти. У 1944 р. на засіданні Політбюро Сталін публічно піддав хамській критиці Довженків кіносценарій "Україна в огні". До цькування активно долучилися землячки з Києва.

Війна докорінно змінює Довженка. Тепер він пригадує все. Всі жертви, принесені Україною Молоху більшовицької модернізації. Всі колишні уявлення Довженка про революційний героїзм, здобутки, світлі перспективи під час війни трансформуються у перспективу загибелі України. Ось так у середині 1943 р. народжується кіноповість "Україна в огні". Саме за неї у 1944-му розпинали Довженка. "Україна в огні" фактично поставить крапку у долі Довженка-кінорежисера. Після цього буде лише понівечений цензурою "Мічурін" і замовлена Сталіним незавершена безнадійно пропаґандистська стрічка "Прощай, Америко". З 1944 р. Довженко не матиме права нічого видавати без спеціального дозволу. У 1945-му його звільнять із посади художнього керівника Київської кіностудії, переведуть з режисера 1-ї категорії на режисера категорії 3-ї, припишуть до Московської кіностудії.

Відтепер і до кінця життя Довженкові не дозволять реалізувати жодну власну творчу ініціативу. Проте не будемо його за це його жаліти. Гадаю, правильніше співчувати. Як засвідчують матеріали справи-формуляра, він добре знав, на що пішов, і, думаю, здатен був навіть передбачити, чим усе закінчиться. Адже тим "теоретичний націоналізм" і відрізняється від націоналізму практичного. Завершу словами самого Олександра Довженка, зафіксованими одним близьким до нього інформатором: "Для того, щоб зникла брехня, раніше повинен зникнути страх". Золоті слова. Актуальні в усі часи.

Юрій Шаповал, ДТ