Джинсами українська молодь зацікавилася наприкінці 1950-х. Тоді на екранах кінотеатрів з'явилися американські фільми, а в Москві відбувся Всесвітній фестиваль молоді та студентів. А вже в 1960-х київський письменник Віктор Некрасов жартував, що ковбойські штани кольору індиго зі шкіряною наклейкою та фірмовим лейблом стали "мечтой современного молодого человека".
Але магазини не торгували виробами з ідеологічно ворожого текстилю: радянська влада не любила міцно збиті сині штани "в облипку" через асоціації з капіталістичною Америкою. Розжитися ними можна було лише з рук. Справжня "фірма маде ін ЮСА", як тоді казали, коштувала 300 крб — дві середні зарплатні радянського інженера. А "котон" із Європи чи Азії, хоча й був подібний до американського, вартував 120 крб.
Київські фарцовщики здебільшого крутилися в кав'ярні "Грот" на Хрещатику — біля підніжжя сходів, що й нині ведуть до кінотеатру "Дружба". Цей заклад із піжонськими літніми столиками просто неба кияни ще називали "Мічиган". "Большинство посетителей друг друга знают, — писав про його атмосферу Віктор Некрасов. — Сидят компаниями. Время от времени кто-нибудь бежит в гастроном". До цієї кав'ярні й зазирала молодь, щоб придбати джинси. Якщо покупець — "лох", йому могли "всадить палёнку", тобто підсунути підробку. Щоб здобути справжні американські штани, треба було мати знайомих "мічиганців". Чужих тут побоювалися: оборудка з контрабандним товаром тягнула на статтю Кримінального кодексу— до 10 років, інколи з конфіскацією.
Студенти престижних вузів купляли в дітей "великих шишок", з якими разом навчалися, чеки магазину іноземних товарів "Берёзка". Тоді затрати на штани сягали 160 крб — чотирьох місячних стипендій. Удвічі дешевшими, проте менш якісними, були джинси із Близького Сходу. Студенти-араби, повертаючись із канікул, привозили їх десятками й продавали по 80 крб.
Наприкінці 1970-х напівкустарне виробництво джинсів налагодили в сусідній Польщі. Туристи з цієї країни, зупиняючись у київських готелях, збували черговим і покоївкам дрібнооптові партії синього товару. Та невдовзі з'ясувалося, що вигідніше везти не так штани, як тканину й фурнітуру. Пошиття взяли на себе приватні кравці столиці. Відтак поляків потіснили місцеві "цеховики". Випускати дефіцитні джинси стали з неякісних тканин власного виробництва. Їх могли продавати на Хрещатику, як "справжні американські" — лише за 70 крб.
Учнів у ковбойських штанах не пускали до школи. Та коли влада зрозуміла, що боротьбу із джинсами виграти їй годі, закупили великі партії болгарських джинсів "Ріла" й індійських невідомої марки. У магазині "Подарочный" на вул. Карла Маркса (нині Архітектора Городецького. — Gazeta.ua), 9, вони коштували 40 крб. Біля прилавку була така тиснява, що втихомирювати покупців прибув підрозділ міліції.
Кажуть, у надрах міністерства легкої промисловості обговорювали ідею випуску радянських джинсів. Але щоразу питання наражалося на нездоланну перешкоду — ГОСТ, тобто державний стандарт: уся мануфактура, виготовлена в СРСР, повинна була мати "цветостойкость". Але в ковбойських штанах увесь кайф саме в тому, що вони труться й вицвітають, навіщо їм ота "цветостойкость"? Дозволити випуск сумнівних штанів влада, може, й наважилася б, але змінювати заради них ГОСТ було вже занадто. Тож радянські джинси світу так і не побачили.
"Комбінезон до пояса" не мав заклепок
Перші джинси "комбінезон до пояса" єврей-емігрант із Німеччини Леві Стаусс пошив 1853 року в американському місті Сан-Франциско. Вони були викроєні з цупкої тканини, що надходила до США з італійського порту Генуя. Штамп "Genes", що стояв на тюках, американці читали як "Джинс".
Одного разу Леві Стаусс отримав листа від кравця Джекобса Девіса. Той розповів, що коли шив штани для кремезного чоловіка, вирішив для більшої міцності застосувати металеві заклепки. Левіса пропозиція зацікавила. Тим паче, що золотошукачі нарікали на неміцні кишені в його виробах: під тягарем самородків вони рвалися. 140 років тому, 20 травня 1873-го, Левіс і Джекобс отримують патент на котонові штани із заклепками й кишенями.
Зоряна ШАФРАН
