«Любов – страшна сила» – всі знають давно. Інколи – підносить до небес, інколи – приносить справжню біду.

Історія молодої мешканки села Луцького повіту – банальна й шокуюча водночас. Наші далекі предки так само закохувалися, «втрачали голову», і розплачувалися за свої необачні вчинки…

У фондах державного архіву Волинської області є справа сільської дівчини Олександи Ненкової, «дочери Иванова». Справа датована 1823 роком.

То були «темні» часи Російської імперії, до скасування кріпацтва лишалося 38 років.

Родина мешкала у селі Лучиця Луцького повіту. Сьогодні це село Лучиці Луцького району. Родина Саші Ненкової підпорядковувалася поміщику Липському, якому відробляла панщину. Віру мала «греко-російську» (тоді так називали православ’я).

Олександрі йшов 16-й рік, коли вона раптом захотіла трохи пожити у свого брата Якова Ненки на Гнідаві (тоді – селі поблизу Луцька). Проживаючи там, очевидно, часто бувала в Луцьку. Воно й зрозуміло – шинки, розваги, міське життя. Чого ще треба 15-річній дівчині, до того ж неписьменній...

Десь на вулицях Луцька дівчина познайомилася з 22-річним Захарієм Ситчуком, кухарем домініканського монастиря.

У протоколі допиту йдеться: Олександра та Захар мали «первоначально плотское сношеніе въ коморѣ». Більше того, це продовжувалося 3 місяці, як потім зізнався монастирський кухар.

Воно б і нічого, якби пара була більш обережною і розважливою. Однак Олександра, «будучи увѣренна на словахъ даннихъ Захаріемъ Ситчукомъ что он возьметъ еѣ въ супругу продолжала таковое блудодѣяніе съ нимъ».

Коли дівчина зрозуміла, що вагітна, хлопцю про це не зізналася…

Наближався новий 1824 рік. Виявляється, вже тоді зустріч Нового року була святом для українців. Захар і Саша вирішили відсвяткувати його в одній луцькій корчмі. Після святкування, 1 січня Олександра повернулася до свого брата на Гнідаву.

А 2 січня їй стало погано. Доки рідня бігала по лікарях, як ідеться в протоколі, дівчина «выротила изъ себя немало запеченной крови и взявши таковую в тряпку, опасаясь, чтобы собаки сего не съѣли, поутру пошла къ рѣкѣ и убросила в воду».

Коли прийшла лікарка, Олександра вже лежала в ліжку. Медик дала дівчині якісь ліки. Очевидно, снодійне, бо невдовзі дівчина заснула, і лікар пішла.

4 дні після цього дівчина не з’являлася на кріпацькі роботи. З маєтку поміщика Липського приїхали слуги, забрали дівчину. Бідолашна спочатку казала, що просто захворіла, але зрештою зізналася у вчиненому.

Поміщик наказав арештувати Олександру. На неї одягли кайдани і доправили в Луцьку городську тюрму.

Почалося слідство і допити. Справу вів Земський нижній суд. Слідчий на прізвище Ейсмонт допитував саму Олександру, Захара, батька дівчини Івана Ненка, матір Матрону, брата Якова, мешканців села Гнідава та Лучиці і навіть гнідавського священика Федора. Усі свідчили про порядність Олександри.

Слідчий Ейсмонт попросив луцького повітового штаблікаря Марнміллера оглянути дівчину. Лікар зробив висновок, у якому підтвердив, що в Олександри були передчасні пологи. Але він не зміг сказати, чи живим народився плід чи мертвим. Та й строк вагітності був надто малим.

Чим завершилася справа, невідомо. Імовірно, нещасна сиділа ще якийсь час у в’язниці. В Російській імперії аборти були заборонені і каралися позбавленням волі терміном на кілька років.

Волиньпост