Не осягнути об’єму спекуляцій на темі Другої світової війни. Тієї, в якій українська нація постраждала чи не найбільше, а то й найбільше серед всіх. І тим не менше як раз нас, українців, зараз чи не найбільше поливають брудом і звинувачують у багатьох гріхах. Що найгірше, це роблять не лише зовнішні шовіністичні сили, але й внутрішні, різного роду московські сексоти та псевдо-науковці-колабораціоністи. «Відзначилися» у цій справі й іноземні «діячі» такого штибу, наприклад, Россолінськогий-Лібе, якому вистачило нахабства приїжджати до Києва і читати «лекції» про якийсь міфічний колабораціонізм українських націоналістів. При цьому залишається багато питань не лише до влади, яка ніяким чином не відреагувала на ці відверто антиукраїнські дії, але й до представників німецької влади, яка цьому сприяла (під такий захід приміщення свого часу надавало посольство Німеччини в Україні) http://tyzhden.ua/Politics/43889.
Особливо негативне відношення до визвольного руху в Україні у період Другої світової війни склалося в Росії. Не секрет, що це зумовлено десятками років брехливої пропаганди і мало хто взагалі навіть намагався в цьому питанні розібратися, адже не є секретом, що підрозділи УПА починали військові дії проти гітлерівців, уже в той час, коли фронт був далеко на сході:
http://www.lrc.org.ua/publications/putrylyak2.html
http://www.ji.lviv.ua/n49texts/pavlyshyn.htm
http://lib.oun-upa.org.ua/mirczuk/r103.html
http://www.istpravda.com.ua/articles/2011/09/15/54886/
Крім того, московські сексоти, колаборанти та інші колєсніченки чомусь не згадують і про те, що в тому ж таки Бабиному Яру було розстріляно понад шість сотень членів та прихильників ОУН(м), в тому числі, поетесу Олену Телігу.
Свіжим ковтком думок та поглядів на події війни в РФ став документальний серіал «Друга світова війна: день за днем» 2005 року, основний об’єм робіт навколо якого здійснив російський історик та документаліст, що народився у Севастополі Віктор Правдюк.
Справа в тому, що Правдюк як раз відноситься до вузького кола осіб такого кола, які не дивляться на ті історичні події через призму стереотипів, сформованих радянською та пострадянською неоімперською пропагандою. Він не боїться заявляти про злочини більшовизму, не боїться ставити його в один ряд з фашизмом та нацизмом, за що його дуже критикують у Росії, традиційно для таких поглядів називаючи фашистом.
Так, йому належить вислів про сталінізм як суспільне явище в Росії: «Повернення до Сталіна – повернення до важкої, а можливо невиліковної хвороби».
Серед його сміливих заяв виділяється та, яка спровокувала небувалу істерику, було твердження про те, що перемогти у війні можна було без Сталіна. На тлі певного відродження культу цього кривавого диктатора, вона мала нечуваний ефект, шквал критики та звинувачень.
Для порівняння, у відповідь на заяву Путіна про те, що «вони» виграли б війну без України, адекватної реакції з боку офіційного Києва та українських дипломатичних кіл не було. На жаль.
Так от, в одній з численних серій документального серіалу «Друга світова війна: день за днем» (всього 96 серій, присвячених кожному місцю війни, а також особисто керівникам деяких держав учасниць), присвяченій жовтню 1942 року, промайнула абсолютно скупа й суха згадка про Українську повстанську армію.
Правдюк лиш наголосив, що в цей період було створено УПА, яка воювала за незалежність Української держави.
Звучить дико як для представника умовної групи науковців у Росії, які займаються вивченням історії Другої світової війни. Вірніше вони займаються вивченням Великої вітчизняної війни. Уже сам цей термін останнім часом став причиною запеклих дискусій і навіть опинився серед списку причин для з’ясування стосунків між тими чи іншими політичними групами на ідеологічній основі.
Ніяких казок про фашизм, колабораціонізм, зрадництво і тому подібне. Суха констатація факту. Відношення адекватної людини.
До слова, варто сказати, що Віктор Правдюк, не позбавлений «вєлікарускава» мислення, в тому числі, його прояви яскраво видно і під час перегляду вже згаданого документального серіалу.
Автор фактично ігнорує внесок народів, поневолених більшовиками у перемогу над нацизмом. Напрочуд часто звучать вислови «русскає аружиє», «русская воінская слава» і тому подібне. Це теж більш, ніж несправедливо, адже, якщо в деталях розглянути внесок українського народу в цю боротьбу, то він, по суті не менше за інших заслуговує на звання народу-переможця.
Його, в принципі, можна віднести до групи осіб, чиї погляди схиляються до «імперських» в більш класичному несовєтському розумінні, ностальгії не за «вєлікім і нєрушимим», а за спадщиною Російської імперії, умовно кажучи, до революції, до 1917 року. Тобто, якщо в одних чітко проявляється ностальгія за СРСР, то в нього – значною мірою такі почуття викликає суть держави під правлінням Романових.
Попри це, таке твердження є лише винятком, який підтверджує гнилу та фальшовану суть офіційної кремлівської пропаганди щодо діяльності ОУН та УПА, а також регіональний характер даних організацій та формувань, адже не секрет, що націоналістичне підпілля діяло практично по всій Україні, в тому числі, на Сході.
Зараз ведеться активна робота не лише з очорнення українського визвольного руху, а й з історичної легітимізації сталінського режиму.
Так, нещодавно надійшла інформація, що в Донецькому архіві СБУ йде підготовка до знищення документів, пов’язаних із репресіями 30-их років, крім того, планується знищення документів, віднесених до інших періодів.
Не зважаючи на всі закиди на адресу ОУН та УПА, варто наголосити, що боролися вони не скільки проти когось, скільки за що. І вони були послідовні в своїй боротьбі проти будь-якого окупанта українських земель. Польського, німецько-нацистського, російсько-більшовицького. Будь-якого.
Вони були послідовними та незламними. Як свідчать радянські джерела, обмежені дії УПА і підпілля тривали до 1956 року. Проте останнім часом з'явилися відомості, що останній бій підрозділу УПА з підрозділом МВС СРСР відбувся 1961 р., а воїн УПА Ілько (Ілля) Оберишин залишався у підпіллі до 1991 року http://gazeta.ua/articles/people-newspaper/_pidpilnij-shlyub/100789. Чи не занадто довго і самовіддано, як для прислужників режиму, після якого боролися ще півтора десятка років?
Отож, будь-які беззубі заяви про «фашизм», намагання очорнити національно-визвольний рух на основі якогось вигаданого нічим не підкріпленого фактажу, без переконливих доказів носять абсолютно сміховинний характер.
Дуже доречно і влучно висловився про тих таки Бандеру та Шухевича Ігор Туркевич, який нагадав усім «антифашистам», що жодних обвинувальних рішень з приводу їх діяльності нема. Немає на відміну від нацистських злочинців, на відміну від того ж таки рішення суду над організаторами голодомору 1932-33 років, хай і запізнілого, але такого, що має юридичну силу.
Крім того, журналіст не менш влучно написав про «співпрацю» саме Бандери з нацистами, мовляв: якщо і була співпраця (наприклад, отримання Бандерою баланди у концтаборі), то чи була вона настільки злочинною, щоб навіть їхні (Бандери і Шухевича) портрети ставали «символом нацистської скверни?».
Ну, а щодо реакції «регіоналів» та комуністів у парламенті на появу в сесійному залі ВРУ червоно-чорного стягу, коли вони порозбігалися з шипінням та почали знову щось там кричати про «хвошиздів», то воли лише підвели жирну риску під своєю антиукраїнською доктриною, яку просто-на-просто маскують боротьбою проти уявного фашизму із залученням до неї дельфінів, крокодилів та інших вітренків-бандарєнків. По-суті, вони показали свою ненависть до одного із символів національно-визвольної боротьби украхнського народу в ХХ столітті.
Певно Королевська, яка мала звітувати перед парламентом, тепер у величезному боргу перед Чечетовим, який буквально вигнав фракцію ПР із сесійної зали. Через саботаж регіоналів та комуністів їй не довелося знову ганьбитися «кіщачіми магазінами» на всю країну, тож хто-хто, а Міністр соціальної політики як раз опинилася у виграшній ситуації.
А найголовніше варто нагадати «зашчітнікам атєчєства» про існування Резолюції «Возз'єднання розділеної Європи» 3 липня 2009 року прийнятої Комітетом з демократії Парламентської асамблеї ОБСЄ, а також Резолюцію «Заохочення прав людини та громадянських свобод у регіоні ОБСЄ в XXI столітті», прийняту Парламентською Асамблеєю ОБСЄ, якою 23 серпня названо Загальноєвропейським Днем пам'яті жертв сталінізму та нацизму, як уособлень геноциду, при цьому було засуджено героїзацію, в тому числі, публічних демонстрацій героїзації Нацистського або Сталінського минулого. Тож Єфремову і Симоненку – Гугл і Вікіпедія в поміч.
Отож, 14 жовтня в Києві відбудеться подія, яка відбувається кожного року, і з кожним разом є все масовішою, а це означає, що попри повальну пропаганду та маніпуляції, українці таки віднаходять воїнів УПА як героїв, які боролися за українську державу, і без яких шансів на те, що вона таки постане, поверне собі незалежність та своє місце в світі, було б куди менше.
P.S. Тим часом, 11 жовтня координатор FARE у Східній Європі Павло Клименко повідомив УП про те, що організація не називає ОУН та її лідерів "ані фашистами, ані нацистами". Крім того, він додав, що стюарди не повинні вилучати червоно-чорні прапори у футбольних вболівальників. Тож, просто і банально, закликаю припинити спекуляції на цю тему.
P.P.S. Ну і на сам кінець, вітання нашій збірній з футболу, яка перемогла поляків. Тепер будемо чекати, чи ФАРЄ назве червоні та чорні повітряні надувні кульки «проявом расизму»…
Олександр Солонько
