Узяті за епіграф ці болісні рядки з вірша П.Тичини "Хто ж це так із тебе насміятись смів?" переконливо пояснюють, у яку криваву бійню втрапила Україна в роки Першої світової війни. І скільки страждань випало на її долю, яких людських жертв зазнала, як потерпала від матеріальних втрат у вирі збройного лихоліття. Але в цих рядках не знайти відповіді на запитання, які ж зловісні сили вчинили таку наругу над народом із багатовіковою славною історією, як вони безжально використовували його для задоволення егоїстичних інтересів, паплюжачи віковічну мрію українців жити в соборній, незалежній державі, залишили нездійсненним прагнення увійти як рівноправний партнер у європейський і міжнародний простір…

Поділити вже поділений світ

Минає 100 років із початку Першої світової війни. Її передумови формувалися задовго до грандіозних збройних зіткнень. До 1910-х рр. викристалізувалися два великі військово-політичні блоки — Центральні держави (Німеччина, Австро-Угорщина), до яких у ході війни приєдналися  Туреччина і Болгарія, та Антанта (Великобританія, Франція, Росія й інші держави, серед яких колишній союзник Берліна й Відня — Італія). Між цими блоками склалися непримиренні суперечності за переділ уже поділеного світу, захоплення колоній, ринків збуту товарів і джерел дешевої сировини.

Найгострішою була боротьба за сфери впливу у світовому просторі між Німеччиною і Росією, Німеччиною і Великобританією, Німеччиною і Францією, Росією і Австро-Угорщиною, а також між державами в середині самих блоків, які неминуче наближали всесвітню драму. Війна була несправедливою, імперіалістичною.

Поштовхом до розв'язання міжнародного збройного конфлікту небачених доти масштабів стало вбивство 28 червня 1914 р. у Сараєво, столиці Боснії, австрійського престолонаступника Франца-Фердинанда та його дружини Софії фон Хохенберг (див.: С.Махун, "Дурість на Балканах", або Як починаються війни", №27 від 22.07.2011 р.), яке вчинив член сербської націоналістичної організації "Млада Босна" Гаврило Принцип. Обурена Австрія оголосила війну Сербії, на захист якої 1 серпня 1914 р. стала Росія. Цього ж дня Німеччина вступила у війну з Росією. Ця дата вважається початком Першої світової війни. З 3 по 6 серпня 1914 р. Німеччина оголосила війну Франції і Бельгії, Англія — Німеччині, Австро-Угорщина — Росії. До кінця 1914 р. війна між двома військово-політичними блоками переросла у світову. У її вир було втягнуто 38 держав світу (34 — на боці Антанти) з 59-ти з населенням 1,5 млрд людей. До діючої армії було мобілізовано 75,5 млн осіб, 10 млн з яких загинуло, 20 млн отримали поранення. Величезними були втрати мирного населення.

"Українська карта" у планах великих "картярів"

Ставлячи за мету силою зброї загарбати чужі землі, правлячі кола й панівні класи імперіалістичних держав мали свої плани щодо України — як Наддніпрянщини, так і Наддністров'я. Великі "картярі" — німецький кайзер Вільгельм II, австрійський цісар Франц-Йосиф І, російський цар Микола II — використовували потенційні можливості українських територій відповідно до власних інтересів.

Уряди держав, які розпочали війну, враховували, що Україна розташованя в самому центрі Європи і вже цим може безпосередньо впливати на розв'язання важливих політичних та економічних проблем. Така геополітична перевага недержавних українських земель, які в результаті трьох поділів Речі Посполитої вступили в XX століття розділеними між Російською і Австро-Угорською імперіями, робили їх надзвичайно привабливими й беззахисними для зазіхань воюючих держав.

Використання "української карти" вписувалося у зовнішньополітичну доктрину Берліна, яка ґрунтувалася на ідеї Паннімецького союзу і яка остаточно сформувалася ще в 90-ті роки XIX ст. Давні мрії німців щодо "світової політики" перекреслювалися могутністю Російської імперії, а отже, її потрібно було будь-що послабити економічно, політично й у військовому плані. Формою реалізації експансіоністської політики Німеччини щодо Росії був план "Дранг нах Остен", що передбачав захоплення чужих територій силою зброї.

Чіткі плани кайзера щодо Наддніпрянської України вписувалися у концепцію "політики щодо окраїнних держав", до складу яких крім неї входили на сході Польща, Білорусь та прибалтійські губернії Російської імперії. Завершеного вигляду концепція дістала в доктрині "Серединної Європи", ядром якої мали стати імперії Гогенцоллернів і Габсбургів. Автори новації моделювали майбутній світ з Великою Німеччиною в центрі Європи з підпорядкованими їй середньоєвропейськими народами, "не здатними до державотворення". Особлива роль у цьому утворенні відводилася Україні, яка повинна була стати відправним пунктом для майбутніх завоюваннь Німеччини.

Вже на початку війни в геополітичних планах Німеччини Україна розглядалася як незалежна держава, відірвана від Росії, як серйозна противага їй, як вагомий засіб боротьби з її могутністю. У вересні 1914 р. під час успішного наступу росіян на Південно-Західному фронті німецькі експерти, які консультували уряд Другого рейху з питань "східної політики", підготували для кайзера меморандум, головною ідеєю якого була підтримка української державницької традиції, але в інтересах німецької воєнної стратегії. Цей розлогий програмний документ містив докладний опис історії України, в якому йшлося і про Козацьку державу XVII– XVIII ст., і про демократичний громадівський рух XIX ст., і про антиукраїнську національну політику царату.

На думку авторів меморандуму, незалежна Україна ліквідувала б російську загрозу для Центральних держав. Передбачалося привнесення з Галичини партизанського руху в Наддніпрянську Україну, населення якої, як вони вважали, об'єднається у боротьбі з Росією, згадає "Богдана Хмельницького, великого гетьмана, згадає Батурин, у минулому блискучу резиденцію виборних гетьманів України, яку зруйнував Меншиков за наказом Петра I".

Розпалюванням шовіністичних настроїв у німецькому суспільстві займалися Німецька спілка східних прикордонних областей, створена ще наприкінці XIX ст., і заснована 1915 р. Німецька спілка волелюбних прагнень українців "Вільна Україна", яка мала інформувати громадськість країни про ситуацію в Наддніпрянській Україні та видавати аналітичні матеріали уряду.

Наддніпрянська Україна, а це дев'ять губерній з 23,5 млн населення, цікавила керівництво Німеччини не тільки як дестабілізуючий фактор внутрішньополітичного життя Російської імперії, засіб послаблення її в геополітичному відношенні, а й як потенційне джерело отримання дешевої продовольчої та мінеральної сировини. Німецькі експерти-економісти вважали Україну економічним серцем Росії, зазначаючи при цьому, що Наддніпрянщина, відірвана від неї і введена до економічної системи Центральної Європи, могла б стати однією з найбагатших країн світу.

Щодо Російської імперії, то вона не вважала себе колоніальною державою. Її правлячі кола наполягали на законності отримання нею володінь і не хотіли рахуватися з тим, що ці території були приєднані до неї внаслідок агресивної зовнішньої політики. Активно використовувалася доктрина про миротворчу місію царату на Балканах і про захист інтересів слов'янських народів. Перебування Наддніпрянської України у складі Росії пропагувалося як благо для її населення.

Надзвичайно цікавим видається міркування В.Вернадського, який улітку 1915 р., перебуваючи на Полтавщині, написав статтю "Українське питання і російське суспільство". Він доводив, що антиукраїнська політика влади спричиняє в державній структурі прояви безправ'я і свавілля, образливі для українців. "Зберегти українців як росіян Росія може лише прийнявши їх з усім національно-культурним обличчям як українців. Будь-які зволікання з розв'язанням цього питання поглиблюють внутрішній розлад в державі, суспільстві і народі", — попереджав учений.

Важливим плацдармом антиукраїнської діяльності царської влади стали Східна Галичина, Закарпатська Україна і Буковина, які визнавалися лише в статусі "тимчасово втрачених російських територій". Із цього приводу з маніфестом до населення Галичини звернувся великий князь Михайло Михайлович. "Браття, — писав він. — Твориться Божий суд. Терпляче, з християнською покорою, довгі роки страждав руський народ під іноземним ярмом, ані хитрістю, ані переслідуваннями не вдалося зломити в ньому надії на свободу". Правлячі кола Росії вороже ставилися до українського національного руху в Галичині, вважаючи її осередком українського сепаратизму, який підтримували урядові кола Австро-Угорщини і який мав тенденцію до поширення на Наддніпрянщину. Для царату було вкрай важливо захопити Галичину і покінчити з нею як центром національного відродження.

Звичайно, це прагнення возз'єднати "уярмлену Русь" з Росією аж ніяк не підтримувалося цісарським урядом. Дунайська імперія не лише намагалася зберегти у своєму складі західноукраїнські землі, отримані в результаті трьох поділів Польщі, не лише використовувала їх для посилення своєї могутності напередодні збройного протистояння з агресивною східною сусідкою, а й виношувала плани розширити території за рахунок Волині й Поділля.

Загалом, напружені відносини між двома монархіями щодо України визначалися переважно слов'янофільською шовіністичною ідеологією, яка набрала особливого розмаху напередодні і під час "Великої війни". Точилася непримиренна боротьба за лідерство серед слов'янських народів, що негативно позначилося на територіальній єдності етнографічної України.

На українські землі претендували й інші країни Європи. Так, Угорщина хотіла зберегти свій вплив у Закарпатті, Румунія прагнула включити Бессарабію і частину Буковини до складу "Великої Румунії". Поляки претендували на приєднання до майбутньої незалежної Польської держави усієї Галичини як землі "історичної польської".

Патріотизм проросійський, патріотизм проавстрійський

Із початком Першої світової лідерам опозиційних сил воюючих держав треба було визначити своє ставлення до війни, щоб не втратити свого авторитету серед однопартійців та пересічних громадян. В особливо складному становищі опинилися українські політичні партії. Вони діяли на етнонаціональній території єдиної нації, поділеної між двома імперіями і повинні були виробити тактику, яка б відбивала інтереси українського народу, а не захищала імперські амбіції чужих держав. До того ж, національні партії діяли в умовах заборони й переслідування з боку центральної влади й місцевої адміністрації. За таких обставин національна політична еліта опинилася в двох протилежних таборах — проросійському та проавстрійському.

Українські опозиційні ліберально-демократичні та соціал-демократичні сили Наддніпрянщини перебували у стані розгубленості й невизначеності. Утриматися від демонстрації лояльності російському царату означало воскресити образ українського руху як "австрійської інтриги". Зважитися на вірнопідданські заяви наддніпрянцям теж було нелегко. Це означало зректися принциповості, завойованого авторитету, здобутих на ґрунті опозиційності самодержавству. На скликаному засіданні Ради Товариства українських поступовців (ТУП), яке об'єднувало найактивнішу частину національної інтелігенції, було вирішено зайняти нейтральну позицію.

Відповідальність за вироблення однозначної позиції взяв на себе С.Петлюра. 12 серпня 1914 р. в журналі "Украинская жизнь", який ТУП видавав у Москві, він опублікував статтю "Війна і українці", названу згодом декларацією українства. Апелюючи до політичного розуму, суспільного такту й організованої волі нації, тисячами ниток пов'язаної з Росією, автор декларації схвально писав про одностайність громадян Росії у підтримці заклику до оборони держави від "прусських варварів". "Українці не піддадуться провокаційним впливам і виконають свій обов'язок громадян Росії в цей тяжкий час до кінця". Водночас Петлюра висловлював сподівання, що народності імперії за проявлений патріотизм зможуть розраховувати на надання їм "відповідних прав". Ішлося також про можливість розв'язати українське питання в новій площині і про те, що толерантне ставлення Росії до українців Австрії сприятиме з'єднанню всіх частин України.

Передову статтю в такому ж патріотичному тоні опублікувала київська газета "Рада". Українців закликали боронити Російську державу, бо цим вони захищали власну землю від жорстокого ворога. "Ми боронимо наші хати, наші тихії гаї", — такими віршованими рядками закінчувалася стаття, яка мала виключно оборонний характер.

Це було на початковому періоді війни. Пізніше, 1916 р., ТУП оприлюднює свою декларацію "Наша позиція". В ній поступовці вирішили утриматися від звернень як на підтримку війни, так і проти і зайняти нейтральну позицію. Наголошувалося, що поступовці продовжуватимуть боротися за "демократичну Україну, гарантованою такою ж федерацією рівноправних народів, за цілковите забезпечення культурно-національних цінностей і політичних прав українського народу, за добрі способи його  розв'язання…"

Реакція українців Галичини на початок війни і вторгнення на їхню територію російських військ була позначена гострим проявом політичної активності і згуртуванням навколо національної ідеї. Галичан упродовж декількох років готували до неминучого зіткнення династій Романових і Габсбургів. Тому війну вони зустріли і як трагічну неминучість, і як шанс власними зусиллями змінити свою долю на краще. Стратегія опори на Австрію у боротьбі за українську державність, закладена у формулу "нового центру слов'янської гравітації", що з'явилася у довоєнні роки, могла стати реальністю. Діло було лише за тим, щоб знайти організаційні форми для її здійснення.

На відміну від наддніпрянців, галицькі радикали, націонал- і соціал-демократи чітко висловили своє ставлення до війни та воюючих держав. 2 серпня 1914 р. вони утворили у Львові Головну українську раду (ГУР, з травня 1915 р. — Загальна українська рада  — ЗУР), яка мала захищати і репрезентувати інтереси галицьких українців на міжнародному рівні. 3 серпня 1914 р. вона видала маніфест, у якому закликала галичан одностайно виступити проти Росії, бо вона є "історичним ворогом України", а ненаситність царської імперії загрожує "нашому національному життю, яке знайшло захист у конституційному ладі австрійської держави". У прикінцевій частині маніфесту було висловлено впевненість, що: "Побіда Австро-Угорської монархії буде нашою побідою. І чим більше буде пораженнє Росії, тим швидше виб'є година визволення України".
ГУР звернулася до населення з відозвою, в якій пояснювала мету організації легіону Українських січових стрільців (УСС) — усі українці повинні взятися за зброю, щоб розгромити Росію, визволити Україну і створити з усіх українських земель єдину самостійну державу. У відозві було дано доволі конкретний образ "відірваної від Росії України — із столицею у Києві, з "Донщиною, Кубанщиною та берегами Чорного моря", зі своїм урядом та обраним усім народом парламентом. Емоційний заклик мав великий суспільний резонанс. Протягом двох тижнів до збірних пунктів з'явилося близько 30 тис. добровольців, які не підлягали обов'язковій мобілізації. Галичани відгукнулися на заклик допомогти січовим стрільцям внесками на зброю та санітарну службу, обробкою полів тих, хто піде до війська. Такий загальний патріотизм стурбував австрійську владу, яка дала дозвіл лише на 2,5-тисячний легіон. Це викликало обурення добровольців. Незабаром стрілецькі сотні вже воювали на карпатських перевалах.

4 серпня 1914 р. за ініціативою політемігрантів з України, зокрема Д.Донцова, В.Дорошенка, А.Жука, М.Залізняка, М.Меленевського, О.Скорописа- Йолтуховського, у Львові було створено Союз Визволення України (СВУ). Першою політичною акцією союзу було написання Д.Донцовим звернення "До українського народу в Росії", в якому винуватицею війни визнавалася лише Росія, а австрійське військо таким, що принесе українцям свободу і волю. У зверненні "До громадської думки Європи" автори наголошували, що українська справа є водночас і справою європейської демократії.

На початку жовтня 1914 р. СВУ опублікував платформу Союзу, в якій доводив, що українці "голосно і рішуче підносять свої неоспоримі права на національну самостійність", а "реалізацію своїх національно-політичних і економічних стремлінь в даний момент зв'язують з розбиттям Росії у війні". Самостійна Україна мала стати конституційною монархією під протекторатом Австрії з демократичним ладом, однопалатною системою законодавства, громадянськими (громадянськими?), релігійними та мовними свободами для всіх національностей і віросповідань, із самостійною українською церквою.

Проте сподівання союзу, як і в цілому галичан, на серйозну підтримку ідеї української державності з боку Центральних держав не виправдалися. Австрійський уряд міг задовольняти їхні другорядні вимоги, але українському питанню у своїх стратегічних планах серйозного значення не надавав. 5 листопада 1916 р. уряди Австро-Угорщини і Німеччини проголосили відновлення у майбутньому самостійного Польського королівства, яке б складалося з польських земель Росії. Галичина отримала повну автономію, але без поділу на східну (українську) і західну (польську) частини. Фактично це означало, що західні українці підпадали під повну владу поляків. На знак протесту члени Української парламентської репрезентації 7 листопада 1916 р. заявили, що український народ ніколи не визнає відокремлення Галичини та віддання її під польське панування й ніколи не зречеться права автономії, утворення окремого коронного краю в межах Австрії. 8 листопада 1916 р. ЗУР склала свої повноваження й оголосила про саморозпуск.

Переслідування, репресії, нищення українців

"Велика війна" незмінно проходила на території України. Через це українство втягувалося у вир воєнних баталій як на тих землях, що входили до складу Австро-Угорщини, так і Росії. Зокрема, галицькі землі перетворилися на величезний плацдарм, на якому в 1914–1917 рр. проводили виснажливі воєнні операції. При цьому українці змушені були воювати один проти одного в арміях обох імперій, які ігнорували їхні національні інтереси. Наддніпрянщина дала російській армії 3,5 млн солдатів, а з західних областей до австрійського війська було мобілізовано 250 тис. людей.

З початком воєнних дій в Австро-Угорщині розгорнулися репресії проти українців. Їх переслідували за принципом відданості монархії, за найменшої підозри в русофільстві заарештовували, висилали, а то й розстрілювали. Тисячі людей, яких вважали неблагонадійними, відправляли до спеціальних таборів Австрії, де їх без слідства і суду тримали в жахливих умовах. Найжорстокішим був режим у таборі Талергоф у Штірії, де лише від тифу померло більше тисячі людей. За неповними даними, понад 30 тис. цивільних українців, у тому числі людей похилого віку і жінок, було розстріляно й повішено. Стільки ж українських в'язнів загинуло в австрійських концтаборах.

Царський уряд уже в перші дні війни розпочав на Наддніпрянщині широкомасштабні антиукраїнські акції з метою придушення національно-визвольного руху, вважаючи його "сепаратизмом" і "мазепинством". З січня 1915 р. поновлювалася дія Емського указу 1876 р. Вістря переслідувань спрямували проти "Просвіти". У Києві було припинено випуск газет "Рада", "Дзвін", "Україна", "Рідний край", місячників "Літературно-науковий вісник" і "Українська хата", популярного тижневика "Село". Єдиним винятком став "Рідний край", який мусив перейти на російський правопис. Цілковито винищили українську пресу і на території Галичини, де продовжували виходити лише москвофільські "Галичанам" і "Прикарпатська Русь". Багато українських політичних і культурних діячів опинилося на засланні. Після повернення 1914 р. з Австро-Угорщини до Києва заарештували й заслали спочатку до Симбірська, а пізніше до Казані М.Грушевського. В 1916 р. його перевели до Москви під гласний нагляд поліції, де він перебував до березня 1917 р., а потім приїхав до Києва.

Успіхи російських військ у Галицькій операції восени 1914 р. створили ґрунт для репресій та переслідувань "мазепинців" і на західноукраїнських землях. З окупованих територій царат утворив Галицько-Волинське губернаторство на чолі з чорносотенцем Г.Бобринським. "Східна Галичина і Лемківщина, — заявив він, — споконвіку коронна частина єдиної великої Русі; у цих землях корінне населення завжди було російським, устрій їх через це повинен бути заснований на російських засадах. Я буду запроваджувати тут російську мову, закон і устрій".

Разом із російськими військами в окуповану Галичину повернулися москвофіли, які в переддень війни масово виїздили на Наддніпрянщину. Організований ними "Карпато-Русский освободительный комитет" закликав галичан зустрічати російську армію з церковними процесіями як визволительку, а мобілізованих до австрійської армії дезертирувати і переходити на бік росіян. Москвофіли підготували брошуру "Современная Галичина. Этнографическое и политическое состояние её в связи с национально-общественными настроениями", що мала навчити "визволителів" відрізняти "русский элемент" від українофільства, яке зрадило "исконно русские начала". З метою включення західноукраїнських земель до державної структури імперії генерал-губернаторство поділили на чотири губернії — Львівську, Перемишльську, Тернопільську й Чернівецьку. Їх очолили російські чиновники, яким ревно допомагали москвофіли.

Аби викорінити національну свідомість, місцеві особливості й звичаї українського населення при генерал-губернаторстві почав діяти каральний орган — жандармський відділ, який налагодив систему стеження та переслідування громадських діячів. Протягом кількох місяців жандарми провели близько 1000 обшуків, і 1200 арештів. Понад 500 осіб було заслано у віддалені райони Росії. Тільки через київські тюрми на схід імперії вивезли понад 12 тис. людей.

Жорстоких репресій зазнала греко-католицька церква. Російська адміністрація висилала священнослужителів до Сибіру. 19 вересня 1914 р. заарештували й відправили до Курська, а потім — до монастирської в'язниці в Суздалі митрополита Андрея Шептицького, звідки він був звільнений з початком революції у 1917 р. Одночасно зміцнювалися позиції православ'я. До березня 1915 р. у Галичині відкрито 33 церковнопарафіяльні школи. На греко-католицькі парафії, залишені уніатськими священиками, призначали православних настоятелів, які силою навертали місцеве населення до православ'я.

Царська влада тріумфувала, не втомлюючись повторювати, що Галичина "навіки з'єдналася з Росією". На початку квітня 1915 р. Микола II прибув до Львова, щоб особисто оглянути нові володіння. Побував у Перемишлі. Але 18 квітня 1915 р. розпочався наступ німецько-австрійських військ між Горлицею і Тарновим, і хід війни повернувся не на користь росіян. У липні 1915-го вся Галичина і значна частина Волині опинилися в руках німців.

Трагедією обернувся для українців відступ росіян. Вони нещадно руйнували і спустошували західноукраїнські землі, масово виганяли й вивозили населення у віддалені райони імперії. Було пограбовано багато українських закладів культури, зокрема Наукове товариство імені Шевченка, вивезено унікальні речі з бібліотеки та музею Народного дому у Львові, заарештовано багато українських діячів, взято 700 заручників.

У жахливому становищі опинилося єврейське населення Галичини, яке зазнало тотальної депортації. Руйнувалися традиційні общинні структури. Місцеве єврейство виганяли з власних домівок, позбавляли елементарних умов для життя, прирікаючи на голодну смерть. Криваві єврейські погроми, руйнування синагог та інших культових споруд, зневажання національної гідності, показові масові страти спричинили знелюднення багатьох містечок Галичини й Буковини. 1918 р. було опубліковано "Чорну книгу" російського єврейства", з якої світова громадськість дізналася про жахливу трагедію майже мільйона галицьких євреїв.

Повернення австрійської влади в Галичину і Буковину не забезпечило нормального життя місцевому населенню. Українців звинувачували, як і на початку воєнних операцій на цій території, у шпигунстві на користь російської армії, розстрілювали й вішали ні в чому не повинних людей. 100 тис. біженців, що перейшли у православ'я, вимушені були разом з російськими вояками відійти з Галичини і Буковини у Наддніпрянську Україну, де їх чекало нелегке життя біженців.

У травні 1916 р. російські війська Південно-Західного фронту під командуванням генерала О.Брусилова завдали австрійській армії тяжких ударів і знову зайняли Галичину і Буковину, а в середині серпня того ж року підійшли до карпатських перевалів. На зайнятій території було відновлено Галицько-Волинське генерал-губернаторство на чолі з О.Треповим, яке мало виконувати ті ж функції, що й попередня російська адміністрація. Оцінюючи трагічну обстановку, в якій опинився український народ, С.Єфремов констатував, що "на українство прийшов, здавалося, останній час".

Низи не хочуть, верхи не можуть так жити далі

В умовах війни першочерговим завданням економіки Росії було задоволення потреб фронту, забезпечення армії зброєю, продовольством, обмундируванням тощо. Але вже наприкінці 1915 р. стало очевидно, що економіка країни не витримає такого напруження. Почалася розруха. Щоб запобігти руйнуванню бодай військової галузі, уряд запровадив мілітаризацію виробництва. Але війна затягнулася, і економіка набула явної диспропорції та розбалансованості.

Все навантаження воєнних потреб лягло на найрозвиненіші регіони держави, зокрема Україну, на заході якої війна точилася з першого її дня. Вона захопила в свої ненажерливі обійми все найкраще, що продукувала нація, насамперед людські ресурси. Внаслідок першої мобілізації було вилучено близько 30% загального числа кваліфікованих робітників з гірничорудної промисловості України. Сільська місцевість втратила понад 30% чоловічих робочих рук. Селяни виконували окопні й дорожні повинності.

За роки війни різко погіршилася робота залізничного транспорту. Бракувало рухомого складу для забезпечення фронту. На залізничних станціях країни зосереджувалися тисячі вагонів неперевезених вантажів. Промислові підприємства, що виконували військові замовлення, несвоєчасно отримували вугілля, метал, нафту. Через занепад транспортної галузі окремі економічні райони були буквально ізольовані один від одного.

В сільському господарстві в Україні знижувалася врожайність зернових культур, скорочувалися посівні площі, зменшувався збір зерна. Спекуляція зерном досягла небачених масштабів. На селі не вистачало робочої сили, коней, реманенту. З продажу зникли сокири, лопати, серпи, коси, пилки. Замість сірників у селах були кресала, замість мануфактури — домоткане полотно. Усе свідчило про те, що в країні назрівала продовольча криза. Для її подолання уряд запровадив тверді ціни на харчі, карткову систему й розверстку на хліб по губерніях. До кінця 1916 р. її планувалося довести до кожного селянського подвір'я. Однак спроба використати хлібну розверстку для поліпшення економічного становища в країні виявилася невдалою і була припинена лютневою революцією.

Тягар війни, яку самодержавство розв'язало задля задоволення своїх амбіцій, ліг на плечі людей праці, відтак посилювалося загальне невдоволення в суспільстві. Зросла експлуатація робітничого класу. На багатьох підприємствах, особливо тих, які забезпечували потреби армії, тривалість робочого дня збільшувалася до 15–16 годин.

Зростала кількість нещасних випадків і каліцтв, погіршувалися життєві умови робітничих сімей, не було налагоджене медичне обслуговування. Зменшення заробітної плати в умовах продовольчої кризи призводило до зростання цін на харчові продукти.

Така ситуація штовхала робітничий клас на страйкову боротьбу за свої права, яка почала набирати обертів з весни 1915 р. В Україні найактивнішу участь у страйках брали шахтарі й металісти. Кількість учасників на один страйк у 1916 р. перевищував рівень революційного 1905 р. у три з половиною рази.

Підвищення податків і запровадження розверстки викликало невдоволення селян, яке посилювалося експлуатацією поміщиків. Відтак селянський рух загалом був спрямований переважно проти них, але водночас — і проти просто заможних селян. Знову запалали маєтки, економії, садиби. Усього з серпня 1914 р. до кінця 1916-го в Україні відбулося понад 160 селянських заворушень.

Війна стала каталізатором революційних заворушень у діючій армії. Солдати були незадоволені недопостачанням зброї, поганим харчуванням, бездарністю генералітету, поразками тощо. Вони дезертирували з фронту, відмовлялися виступати на бойові позиції, убивали ненависних офіцерів, здавалися в полон, браталися з солдатами противника. За свідченням головнокомандувача Південно-Західного фронту генерала О.Брусилова, "…до лютого 1917 р. вся армія — на одному фронті більше, на іншому менше — була підготовлена до революції".

Революційну ситуацію поглиблювала й криза "верхів". Необхідність повалення царизму, який був неспроможний адекватно реагувати на виклики часу, відчувалася навіть у поміркованих буржуазних колах. Якщо на початку війни ліберальна буржуазія закликала до єднання царя з народом, то через рік опозиціонери-кадети вже вимагали змінити "сам дух влади", створити "відповідальне міністерство", а потім — "уряд довіри". Цим самим Миколі II надавався шанс обмежитися формальними змінами, замість проведення конституційної реформи. Свою думку з цього приводу висловив О.Керенський, який заявив, що цар "не в силі ні помиритися з країною, ні довести війну до кінця". Закликаючи "валити Миколу II", він доводив, що двірцевий переворот відкриє, нарешті, вільну арену для боротьби або змагання партій.

P.S. Під час Першої світової війни, бездержавний, розчленований український народ волею великих "картярів" — трьох європейських монархів — опинився по обидва боки ворогуючих держав, які мали далекосяжні імперські плани стосовно українських земель, що обернулися новим актом трагедії. Україна стала плацдармом небачених воєнних побоїщ, величезних людських жертв, ареною виснаження потенційних економічних можливостей та масового зубожіння.

Кривава гра політиків розкидала солдатів-українців по окопах ворогуючих армій. Під гуркіт артилерійської канонади вони вбивали один одного, втрачаючи орієнтири, що розділяли братів і ворогів у середовищі однієї нації. В обох імперіях українська політична еліта змушена була заявити про свою відданість монархічним режимам, закликати до цього пересічних громадян, виховувати у них патріотизм австрійський або російський та сподіватися від владних структур проголошення державності, можливості самим розпоряджатися своєю долею. Проте національно орієнтована українська інтелігенція не змогла виробити єдину оптимальну модель післявоєнного розвитку держави. Її зусилля виявилися надто розбіжними: від автономізму до самостійництва.

Світова "первинна катастрофа" XX ст. створила умови для донесення змісту українського питання до європейської політичної свідомості. Інтерес до нього був пов'язаний з існуванням найбільших у Європі гнобительських імперій і набував міжнародного характеру. Від його позитивного розв'язання залежало не лише майбутнє українців, а й тих монархій, яким належала їхня територія. Відомий чеський публіцист Карел Гавлічек наголошував: "Україна — це постійне прокляття, яке самі над собою проголосили її гнобителі. Так їм мститься пригноблена Україна… Доки не буде виправлена кривда, завдана українцям, доти неможливий справді міжнародний спокій".

Обидві імперії, які війна виснажила й поставила на межу розвалу, стояли на порозі нових могутніх революційних потрясінь, яким вони могли б запобігти. Українському народу під проводом своїх політичних лідерів була надана можливість довести, що в нього є сили й натхнення реалізувати своє історичне право мати власну державу…

ДТ