Вороже ставлення до селян від початку було одним з засадничих принципів марксизму. Селянам просто не було місця в омріяному лівою інтелігенцією Заходу ідеальному, з її точки зору, комуно-соціалістичному майбутньому. Тому ця інтелігенція соромливо відвертала очі від всього, що відбувалося в селі і з селом у Радянському Союзі, й не висловила навіть крихти співчуття українському народові, селяни якого у перед­воєнні роки пережили справжній геноцид.

 

Перед війною 66% населення в Україні проживало в селі. Яким був статус цих людей? Паспортів вони не мали. Без дозволу сільради не мали права покинути село навіть на декілька днів. Їх не селили в готелі, де був потрібний паспорт, з тої ж причини їм не продавали квитки на деякі види транспорту. Їм не платили за роботу в колгоспі. Щоправда, інколи в кінці року давали по півкілограма зерна на один відпрацьований у колгоспі день. Не працювати в колгоспі було неможливо. На відміну від панщини, де на пана працювали лише кілька днів на тиждень (2—3 дні, рідко — більше), робочий тиждень у колгоспі міг тривати і сім днів. Колгоспникам не платили пенсії, та й саме поняття пенсійного віку до колгоспників не застосовувалося. Людина мусила працювати аж доти, поки трималася на ногах. Поняття лікарняного листа щодо колгоспників не існувало. Вагітність жінок ніяк не бралася до уваги: за кілька днів після пологів жінка вже мусила знову ставати до важкої фізичної роботи.

 

Мати мого батька, поховавши більшість своїх дітей, витерпівши три штучні голоди і розкуркулення, змогла прожити лише 59 літ. Останні роки свого життя вона важко хворіла. Це ніхто не хотів брати до уваги. Бабуся Ликера, світла їй пам’ять, була змушена віддати в колгосп замість себе свою єдину ще неповнолітню дочку, не давши їй закінчити навіть п’ятий клас. Про медичне обслуговування годі було й мріяти. Люди могли виживати лише за рахунок присадибних господарств. Їх площа владою весь час обмежувалася. Відрізана від присадибних ділянок земля колгоспами ніяк не використовувалася і плодила бур’яни. Фруктові дерева обкладалися податками, тож люди змушені були їх вирубувати...

 

Народившись у Латвії і маючи можливість порівнювати, я сприймав свій народ як народ жебраків. Село жило у суцільних злиднях. Практично всі речі для вжитку були саморобними. За ліжко слугували забиті у глиняну підлогу кілки, накриті неякісними дошками з накиданим зверху лахміттям. Грошей у людей практично не було. Щоб заробити трохи грошей, треба було крадькома пішки сходити з кількома десятками яєць кілометрів за десять або й більше до райцентру і продати їх на базарі. За найменший непослух людей нещадно карали. ЧК, НКВС, МДБ підтримували у селян постійний майже тваринний жах за свою долю. Люди, яких забирали з села в районне відділення цих каральних органів, вже ніколи додому не поверталися. Виселення селян стало звичайною практикою. За жменьку колгоспного зерна в кишені можна було отримати кілька років таборів (сумнозвісний закон про три колоски). Не питаючи згоди, дорослих і навіть дітей могли відправити куди завгодно. Моєму майбутньому тестеві у 1941-у сповнилось 17 років. Його, разом з іншими однолітками, не питаючи їхньої згоди, відправили працювати на шахти Кузбасу. У 1944-у такого ж віку дівчат, не питаючи їхньої згоди, відправили працювати на шахти Донбасу. Моя майбутня теща лише дивом уникнула цієї долі.

 

Щороку село платило державі данину кров’ю, віддаючи частину свого, переважно чоловічого, населення в ненажерливу пащу Архіпелагу Гулаг. До всього цього, селян ще й відверто зневажали на всіх рівнях радянського суспільства. Все це свідчило не про кріпацький стан села, а про його рабське становище. З особливим натхненням влада нищила українських селян — прямих нащадків найдавнішої в Європі багатотисячолітньої землеробської Трипільської культури. Тисячоліття наш народ не знав такого ганебного явища як канібалізм, а в тридцяті роки двадцятого сторіччя в центрі Європи в Україні воно набуло широкого розповсюдження. Чужоземне рабство Україні не загрожувало, воно вже в ній існувало у найгіршій азіатській формі. Влада грабувала і вбивала цих людей у всякий можливий спосіб. До речі, як з’ясувалося, це був її основний ресурс, який вона намагалась чомусь якомога швидше по-хижацьки вичерпати. Як тільки це сталося, Радянський Союз і розвалився.

 

Мене завжди цікавив музей Великої Вітчизняної війни у Києві. Від часу його заснування на початку вісімдесятих років і дотепер я кілька разів відвідував його. В одній із зал, ще при перших відвідинах, мою увагу привернув стенд з листівкою-відозвою до радянських солдатів: «Солдати! Фашистські солдати п’ють кров радянських дітей. Ось їх прізвища...». Далі йшли тридцять прізвищ. По два від кожної радянської соціалістичної республіки. Перші два прізвища — російські, наступні два — українські тощо, включно з казахськими, туркменськими, таджицькими. Ще тоді ця листівка здавалася мені відверто провокаційною. Спроба перевірити її сприйняття іншими людьми переконала мене, що практично всім за своїм змістом вона видавалася цілком правдоподібною. Так було і на початку 1990-х. І лише після двотисячного року стенд з цією листівкою із музею зник. Втім, не виключено, що тепер він з’явиться знову. Пригадую ще одну світлину з музею. На ній — руїни Хрещатика і підпис: «Таким фашисти залишили нам Київ». Далі — руїни однієї з найбільших православних святинь України — Успенського собору Києво-Печерської лаври. Від закінчення війни і до відновлення собору вже у незалежній Україні на цих руїнах завжди була табличка з написом про відповідальність німецьких загарбників за підрив собору...

 

Якою ж була правда історії про Другу світову війну? Переказувати прочитане у книжках і побачене у фільмах — це і далі блукати в темряві невизначеності. Єдина корисна справа — це пригадати все почуте від людей, що пережили цю страшну війну. Але де ті люди? Давно нема в живих бабусі Єлизавети, Нема моїх батьків і їхніх батьків. Нема однополчан мого батька, багатьох з яких я знав. Власне, вже нема нікого, хто справді пройшов ту війну. Лише моя пам’ять ще зберігає слова цих людей.

 

Село Мошняги в Одеській області — батьківщина моїх батька і матері. Село тихо ненавиділо радянську владу. Люди, здатні на відкритий опір із зброєю в руках, були знищені ще на початку двадцятих. Люди, здатні на спротив словом, були знищені і виселені на початку тридцятих. Залишилися лише люди, що носили цей спротив у своєму серці.

 

...Одного літнього дня, після відступу радянських військ, до села заїхала група німецьких мотоциклістів. Вони зробили привал на центральній площі села біля школи. Почали збиратися люди, з цікавістю розглядаючи німецьких солдатів. Одна, ще не стара, але вже одинока жінка — у передвоєнне десятиліття вона втратила всіх членів своєї родини — винесла німцям хліб і сіль. Згодом вона заплатила за це своїм життям. Тут німці не затрималися, поїхали далі, а село незабаром перейшло під юрисдикцію румунської адміністрації. Гітлер розплатився з союзником за участь у війні на його боці великим шматком української землі, до якого належало і село Мошняги.

 

Незабаром додому повернувся дід Василь — батько моєї матері. Він, разом із колгоспним стадом, приєднався до однієї з відступаючих радянських частин і разом з нею потрапив у полон до німців, які відпустили його додому. Спочатку дід Василь боявся нової влади і чекав арешту. Але нову владу він, як колишній голова колгоспу, не зацікавив, а односельці, які під час колективізації, тобто конфіскації землі на користь тоталітарної держави, двічі невдало в нього стріляли, мабуть, просто не дожили до приходу німців. Повернувся додому і старший брат мого батька, взятий до війська у перші тижні війни.

 

Як я з’ясував пізніше, німці відпустили додому до кінця 1941 року декілька сотень тисяч військовополонених українців. Відпускали лише їх. Далі вони цю практику припинили і звільняли лише тих, хто переходив на службу до поліції чи військових німецьких частин. Вони охоче поповнювали українцями свої підрозділи, але окремі українські підрозділи, за одним винятком, не створювали. Щодо росіян та інших народів Східної Європи їх політика була дещо іншою. Наприклад, з росіян було створено більше двадцяти окремих дивізій у складі вермахту та СС.

 

Зовні у Мошнягах усе залишилося по старому. Люди, як і раніше, працювали в колгоспі. За це їм, як і раніше, нічого не платили. Відмінність полягала у тому, що тепер у колгоспі можна було красти. Правда, в селі від румунської влади була одна уповноважена особа, яка за всім слідкувала. Якщо вона когось ловила на гарячому, наприклад, з мішком колгоспного збіжжя на плечах, то лупцювала цю людину палкою. Але радикальніших заходів не вживала. За роки румунської окупації в селі не заарештували жодної людини. За словами моєї матері, саме під час румунської окупації люди навчилися красти і не боятися влади. Такий стан речей залишався в селі і після відновлення радянської влади аж до її краху у 1991 році. Працювала школа. При цьому використовувалися радянські підручники. Деякі предмети не викладалися — бракувало вчителів. Зате читалися закон Божий і румунська мова замість російської. Сьомий клас мати закінчила вже в умовах румунської окупації. При вступі до Балтського педучилища у 1944-у їй цей рік навчання зарахували. Відновила свою діяльність православна церква. Передачі радіо починалися вранці молитвою «Отче наш» — це вже інформація від мого старшого колеги по кафедрі, що дитиною пережив румунську окупацію в Одесі. На реставрацію великого православного собору у районному центрі Балта (десять кілометрів від Мошняг) зробила пожертву навіть королівська родина Румунії. Приватна ініціатива заохочувалася.

 

Валерій Швець

 

За матеріалами Чорноморські Новини