В одному із британських кодексів джентльмена ХІХ століття зазначають: нехай ваш співрозмовник і подумає, що ви поганий політик, але не дозволяйте йому засумніватись у тому, що ви справжній джентльмен. Приблизно за таким правилом, вочевидь, і поводилася наша сторона, укладаючи Меморандум про гарантії безпеки у зв’язку із приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї, або ж, як звично його називають, Будапештський. Угоду підписали, але, як виявилося, хтось був поганим політиком, а хтось не був джентльменом. П’ять пунктів підтверджень своїх зобов’язань не порушувати наявного міжнародного права й шостий – провести консультації в разі будь-яких порушень – це все, за що Україна віддала ядерний арсенал. Можна довго сперечатися, наскільки спроможна вона була тоді його обслуговувати, але тут важливо інше – наскільки підписанти збиралися виконувати свої зобов’язання.

«Український парламент відкинув свої давні перестороги і явною більшістю проголосував сьогодні за те, щоб зробити свій народ вільним від ядерної зброї, знищивши перешкоди для укладання двох великих угод щодо контролю над озброєнням», – урочисто писала The New York Times 17 листопада 1994 року. Трохи більш ніж через два тижні Україна офіційно погодиться позбутися ядерних боєголовок, які чинили «ядерний головний біль» США, щоб майже за 20 років зрозуміти, наскільки марними є обіцянки навіть «хороших хлопців». Тоді Росія погрожувала Сполученим Штатам не задіяти СНО-1 (договір з СРСР про скорочення й обмеження стратегічних наступальних озброєнь), а Америці не терпілося ратифікувати СНО-2 (договір із РФ про дальше скорочення та обмеження стратегічних наступальних озброєнь). Обидві сторони тисли на Україну із цього приводу. В американців було ще кілька причин для страху: власне сама наявність боєголовок (які без московського пульту не спрацювали б) і те, що через нецілковитий контроль над ними, їх хтось може викрасти чи продати.

За іронією долі другий із договорів (СНО-2) так ніколи й не запрацював, як не почала діяти й угода, обіцянкою якої тодішньому президентові Леоніду Кучмі вдалося переконати парламент нарешті проголосувати за ядерне роззброєння. Втім, на вироблення якісного документа, який давав би не лише гарантії консультацій у випадку порушення, вочевидь, часу вже не залишалося.

Україна, своєю чергою, не прописала чітких гарантій на випадок порушення домовленості. Єдине, чим ми можемо скористатися, це консультації, тож добре, що вдалось отримати бодай нелетальну зброю. Хоча крах Меморандуму – це насамперед крах політичної волі як української сторони, так і західних держав, підписи чиїх лідерів там стоять. Адже було цілковите розуміння того, що підписується лише джентльменська угода, аби врешті відібрати зброю в Києва й почати процес скорочення озброєнь між РФ та США. Тепер так само вони мали б прийти на допомогу Україні. «Не вір, синку, вони тебе дурять», – тепер згадує слова французького колеги Міттерана президент-підписант Леонід Кучма. Чи можна було щось виправити тоді? Аналізувати помилки минулого – це дуже потрібна справа, втім, зараз необхідно зрозуміти, як їх не повторити.

Джентльмени невдачі

Складно перелічити, скільки політичних уроків приніс і Україні, й світу останній рік. Крах Будапештського меморандуму 1994-го для нас, мабуть, був найважливіший. Українці зрозуміли, що сусід, якого вони називали «братом», може стати найбільшим ворогом, а обіцянки тих, на кого вони рівняються, не завжди означають дію. Однак про недієвість Меморандуму можна було говорити й до анексії Криму.

У третьому пункті, наприклад, ідеться про «утримання від економічного тиску» держав-підписантів на Україну для здобуття таким чином певних переваг. Росія вела економічні війни з Україною задовго до того, як трапилася війна справж­ня, але тоді нечасто згадували про те, що така угода взагалі існує.

Останній рік дуже чітко довів: Росія не та країна, що вміє виконувати домовленості. Вона точно не джентльмен у політиці, і навіть коли намагається діяти за Макіавеллі, то, певно, хтось його там не дочитав. Вона вже вкотре порушила цілу низку міжнародних договорів, і Будапештський меморандум не єдиний у списку. Це все ще раз доводить, що РФ перетворилася на системно недоговороздатну країну, а Захід, особливо ЄС, утратив уміння шукати важелі для тиску у власних переговорах. Йому вже давно бракує стратегічної візії у власній політиці, як внутрішній, так і зовнішній. Альтернативу може створити Україна, але коли точно усвідомить її для себе сама.

Президент Порошенко під час інавгурації пообіцяв використати весь свій дипломатичний досвід, щоб забезпечити підписання міжнародного договору, який прийшов би на заміну Будапештському, але мав би надійні гарантії військової підтримки в разі загрози територіальній цілісності України. Утім, чи треба? Якщо є можливість приєднатися до ст. 5 Північноатлантичного договору. Про це він і сам говорить нині, оголосивши відновлення курсу на членство в Альянсі. Саме це зможе дати Україні нові гарантії безпеки. В річницю підписання Меморандуму колишній посол США в Україні Джон Гербст разом із економістом, нобелівським лауреатом Роджером Маєрсоном запропонував США три шляхи, якими вони мали б піти, щоб врегулювати кризу в Україні. Один із них – це визнання зобов’язань за Меморандумом, другий – обіцянка не підтримувати Україну при вступі до НАТО, якщо Росія виконуватиме свої зобов’язання за мінськими угодами. Втім, «якщо» вже безліч разів не доводило своєї дієвості. Західні держави постійно по-джентльменськи залишають Москві шлях для відступу, до чого спонукають і Україну. Однак Росія його злодюжкувато оминає, щоб потім знову вчинити щось поза правилами.

Джентльмен Україна має зрозуміти, що слабких завжди «кидають». Тільки держава із сильними, вольовими політикою та керівництвом може вижити між злодієм і поліцейським. Тільки держава з чітким баченням власного майбутнього, яка бореться за нього, викликає повагу. Щодо останнього, то тут уже поза сумнівом. А щодо першого потрібні системна робота й дискусія в суспільстві. Україна повинна вимагати від США визнати за собою зобов’язання, дані їй у 1994 році, тобто бодай запропонувати летальну зброю, як те пропонують Гербст і Маєрсон. Втім, відмовлятися від членства в Альянсі нині рівноцінно самогубству, і переконати у цьому західних партнерів, які все ще прагнуть бачити Україну «містком», – це поки що найбільше завдання для українського президента. Добившись членства у НАТО, Київ доведе, що вивчив урок негарантованих гарантій Будапештського меморандуму.

Тиждень