Путінська Росія – це вже новий виток імперського маразму

Путінська Росія – це вже новий виток імперського маразму. Російська політична доктрина методично і цілеспрямовано працює на утвердження в росіянах величного імперського духу, бажання іти шляхами дідів і нести на своїх багнетах зерна "русского міра".

На це працює ціла індустрія: кіно, телебачення, відповідна література і навіть шкільні та вишівські підручники. От у ті підручники ми зараз і зазирнемо. Там багато цікавого. Особливо у підручниках з історії, які ухвалило федеральне міністерство освіти. З перших сторінок стає зрозуміло, що Росія – це Євразія, а Трипільська культура витворилася "в южных районах Евразии".

Тому вона, безперечно, російська. Скіфська культура – це західна частина великої "скіфо-сибірської" культури і "является составляющей русской культуры". А самі росіяни існували уже в VI – VII сторіччях і займали територію від Карпат до Уралу. От вони й утворили у ХІ ст. "древнерусское государство" Київську Русь, відповідно, Київська Русь – це "начальный период" Російської держави. Саме у цей період "сформировались основы русской духовности, языка, культуры". Така фантазійна історія немає нічого спільного навіть з тим, що писали притомні російські історики в минулому, які зазначали дивну особливість росіян – вони до ХХ ст. не мали самоназви.

Тобто широкі маси населення називали себе "крестьянами" і ніколи русинами, хоча в давніх руських літописах і пам'ятках фігурує саме етнонім русин. Російський історик В. Кожинов писав, що "русские" - один із небагатьох народів у світі, самоназва якого є прикметником, а не іменником. Історики А. Бушков та А. Буровскій зауважили: "Русские – это некое притяжательное название, в котором главным является то, что люди принадлежат земле, русские, принадлежащие России. А русины – это название самодостаточное. Такое же, как поляки, англичане, шведы или, скажем, каталонцы". Це, звичайно, дуже муляло росіян, і у XVIII ст. літератори починають вживати етнонім "росс".

Але він не прижився. Історик Г. Померанц говорить: "В самом этнониме "русские"слышится плененность, принадлежность, а не самостоятельное бытие. Китаец, турок, немец, жид – все они обозначены именем существительным, все суть сами по себе. Только русский – имя прилагательное. Были попытки ввести другие имена: русичи, россы, но они не привились. Народ сознавал себя русским (барским, царским, казенным, русским). Русские не владеют Россией; они принадлежат Руси". Ми не знайдемо тогочасних іноземних свідчень, які б визнавали ці міфи, натомість князів та королів Галицько-Волинської держави іноземці до середини XIV ст. називали "duces totis terrae Russiae"" – господарями усієї Руської землі.

Але якщо змалку торочити дітям, що батьківщина "русскіх" – Київ і якась Київська Русь, то не дивно, що, коли проминуло більше двадцяти років, вони готові йти воювати за цю Русь. І вбивати загарбників-українців. Термін Київська Русь – фікція, яку накинули нам імперські історики в часи колоніалізму. Дивно, що він ще й досі фігурує у наших підручниках і в нашій свідомості, бо була тільки Русь і жодної Московської Русі. Імперські історики, не знаючи, яким чином пояснити той факт, що росіяни, які нібито заснували "Київську Русь", опинилися чомусь значно східніше, вигадали чудернацьку небилицю.

Мовляв, росіяни, потерпаючи від нападів татаро-монголів, змушені були емігрувати на Схід. Читайте також: За матрицю ми в бой пайдьом Дарма, що нема жодних історичних чи археологічних свідчень про таку епохальну еміграцію аж від самих Карпат. Та й уявити собі важко, щоб цілий народ, як писав російський археолог О. Спіцин, покинув плодючий чорнозем і переселився на глину й пісок, тікаючи від степу – до лісу, від тепла – до холоду, від добрих урожаїв – до поганих, від вола – до коня, від хати – до ізби, від великих сіл – до маленьких "дєрєвєнь". Згодом російські історики все ж змирилися з тим, що Русь – таки нікуди не переїжджала.

Але путінська Росія – це вже новий виток імперського маразму. Тому сучасні підручники твердять про те, що українська "народност" (не народ!) сформувалася щойно у ХV – ХVI сторіччях. І головним завданням зовнішньої політики Росії було і є "собирание" "русских земель". Ніхто не бачив оригіналу Переяславської угоди, але росіянам втокмачують ідею "воссоединения". Отже, пересічний росіянин уже зі школи заражений палкими ідеями. Він вірить, що ми повинні жити разом. Не хочемо? Змусять.

Навіть ціною великих жертв і жахливих руїн. Те, що Україна у 1918 року проголосила незалежність, сучасні російські підручники трактують як "проявление сепаратизма", яке "не отвечало интересам украинского народа и не имело всенародной поддержки". І ні слова про те, що російські війська – як білі, так і червоні – знищили цю незалежність. Жодної російської агресії, а лише "гражданская война", в якій український народ переміг зрадників – українських націоналістів. Тобто самі себе ж і запроторили до неволі. Унікальне явище у світовій історії.

Українці у тих підручниках виступають як переконані антисеміти, які влаштовували"еврейские погромы". І дарма, що преса 1918-1920 років наводить інші дані – про погроми, які влаштовували чорносотенці і російські війська. Брехня продовжує зашкалювати в наступних розділах. "Украинские националисты состояли на службе немецких оккупантов".

Але ні слова про те, що російських націоналістів на службі у німців було в десять разів більше. І брехня, що цих же ж українських націоналістів засудили у Нюрнберзі. Як і те, що у червні 1941 року "украинские националисты из состава батальонов "Нахтигаль" и "Роланд" во Львове устроили массовые расстрелы польской и еврейской интеллигенции".

Справа "Нахтігалю" розглядалася і в Нюрнберзі, і пізніше у судах Німеччини, але жодних доказів їхньої участі у якихось злочинах наведено не було. А батальйон "Роланд" взагалі не вступав до Львова. І як уже тут дивуватися, якщо апофігеєм усієї цієї маячні є висновок: "Независимая Украина – это неестественное государственное образование, обреченное на скорую гибель".

Дуже шкода, що наша держава, на противагу цій шовіністичній російській доктрині, не сформувала свою. Не перейнялися цим навіть наші професійні націоналісти. Жоден український президент також не намагався сформувати українську національну ідею. Кучма взагалі казав, що її не існує. І тільки завдяки Майдану і останнім подіям національна ідея врешті запрацювала.

Тепер стоїть питання, як її закріпити і як виховати у дітей та молоді почуття патріотизму, задемонструвавши їм справжню історію України. Як переконати власників телеканалів припинити показ імперських фільмів, де паплюжаться українці і возвеличуються росіяни, де перекручується історія і формується міф про єдність східних слов'ян.

Юрій Винничук, ТСН